Дисертацію присвячено обґрунтуванню когнітивного погляду на камерно-вокальну лірику як іпостась професійної діяльності співака. Дефініція «лірика – рід виконавської традиції» виникла на ґрунті систематизації спостережень за концертно-артистичними презентаціями творів різних жанрів й стилів, національних традицій, які разом складають сучасну картину вокального мистецтва Харкова та всієї України. Постає проблема виховання універсального співака, що потребує нагального розв’язання саме зараз, в умовах глобалізації музичної культури світу. Оскільки спів – це триєдність технології, психології та духовної енергії виконавця (homo cantor), слід унаочнити сутність професійної діяльності співака у відповідній теорії. Її змістом має бути мислення – концепт, який є об’єктивною умовою виконавської творчості, що інтегрує дію трьох складових людини (тіло – душа – дух) через фізіологічні, емоційні та духовні функції. Йдеться про виконавську когнітивістику як властивість професійного співака фокусувати свою свідомість на художньо-світоглядних та технологічних установках співу для реалізації успішної творчої діяльності.
Мета дослідження – з’ясувати роль камерно-вокальної лірики в системі виконавської традиції в розмаїтті національних та жанрово-стильових репрезентацій. Надзавданням є розробка вчення про виконавську когнітивістику, сутність якої розкриє єдність національних, жанрово-стильових та персональних форм репрезентації вокальної лірики в творчості співака (співачки). Об’єкт дослідження – вокальне мистецтво XIX-XX століть; предмет – камерно-вокальна лірика як рід виконавської традиції в національних та жанрово-стильових репрезентаціях.
Запропонована концепція базується на засадах виконавської когнітивістики як складової інтерпретології, що вивчає «механізми» співацького мислення. Розробка концептосфери дослідження допомогла висвітлити специфіку камерно-вокальної лірики в світлі її актуальних виконавських репрезентацій. Обґрунтування сутності камерного співу дає підстави до визнання лірики в якості виконавської традиції, а творчості співака – як ліричного модусу в метасистемі вокального мистецтва.
Окремо розглядається жанр колискової як архетип, який зберіг структурно-семантичний інваріант ліро-поетичного роду, у подальшому трансформований у творчості композиторів. 2. З’ясовано, що жанрово-стилістичні тенденції європейської камерновокальної лірики знайшли відповідне відбиття і в українській музиці, як прояв національного романтизму. У камерних творах композиторів-класиків романтичне світовідчуття уособлюється через образ ліричного героя, який постає «двійником» автора. Виконавська когнітивістика висвітлила механізм психологічної зустрічі homo cantor в процесі співтворчості з автором та його alter ego (ліричним героєм), що його спостерігає слухач в різних комунікаціях (як світській, так і духовній). Це відбувається завдяки дії ліричної свідомості музики та її носіїв, коли в концертних умовах співак здатен транслювати авторську семіосферу, ототожнюючи власне висловлювання з Я-образом (=ліричний герой). 3. Вивчення форм репрезентації української народної пісенності в концертній діяльності яскравих представників національної культури Квітки Цісик, Ніни Матвієнко, Тараса Компаніченка розкрило значущість і перспективність одного із дискурсів виконавської когнітивістики – феноменології особистості співака. 4. Типологічні процеси, сформовані в історико-стильових ландшафтах Західної Європи, відповідно позначилися й у вокальному мистецтві України. Константна сутність камерно-вокальної лірики в процесі онтогенези національної культури, що склалася з індивідуальних творчих проєктів митців різних генерацій ХХ–ХХІ століть, дозволяє стверджувати думку про сформованість національної української традиції як автономної та самодостатньої «гілки» світової культури. Йдеться також про відрефлексованість категоріального статусу лірики для виконавської традиції. Наскрізною лінією дослідження став жанр колискової, який пов’язав в одне герменевтичне поле фольклорний (архаїчний) «генокод» магічнообрядової семантики із «замісом» на академічних зразках вокальної лірики та трансформаціями пісенності в естрадному виконавстві останньої третини – ХХІ століть.
Отже, камерно-вокальна лірика, представлена в дзеркалі сольної репрезентації співака як співавтора, є метасистемою. Ліричний рід виконавської традиції об’єктивується в культурно-стильових ландшафтах новоєвропейської культури минулого та сьогодення. Статус ліричного суголосся у сольному жіночому виконавстві України постає усталеною величиною, тяглою традицією, що відбувається повсякчасно завдяки синергії пісні (народної / авторської) та співачки як співавтора. В момент самоактуалізації через «привласнення» чужої свідомості (Я=Я) спів зберігає цю синергію «в собі», примножує новими сенсами та транслює як смислову модель світу, яка цікава слухачеві «тут і зараз».
