Дисертація присвячена виявленню виразності seria в культурній обумовленості її буття в мистецтві бароко і в церковній присвяченості того роду мистецтва. Метою роботи стала культурно-стильова атрибуція опер seria А. Скарлатті, Н. Порпора, Г. Генделя, А. Сальєрі, В. Моцарта як закономірного прояву містеріалізованого ракурсу опери, неаполітанська школа якої силою історичних обставин була через діяльність Скарлатті пов'язана з римською школою і створеною там оперою-містерією, що поєднувала народжені художньо-самодостатні виражальні риси індивідуалізованої вокальності і пластики сценічного руху із типологіями містеріального дійства релігійного культурно-виховного призначення.
Усвідомлення типологічної специфіки seria доречне в аспекті її виростання із містеріальних засад музичного театру, а також у паралелях до дійств, які в Новий час продовжували функціювання у розвиток церковно-дидактичних постановок. Такий підхід відповідає головному виражальному аргументу seria – «світлому співу» кастратів-фальцетистів, «фігуративний» принцип вираження яких віддзеркалив базове надбання християнської ідеології на «дематеріалізацію» співочого вираження: вокал – в його абстрагуванні від мовленнєвої експресії. Існування цієї краси духовної у співі bel canto, засвідчене Дж. Россіні у його походженні від візантійської хорової калофонії, надає особливого ідеального грунту класиці оперного мистецтва, що прийшло на початку ХХІ століття до відродження першооперних застав жанру seria.
Зроблене в дисертації узагальнення матеріалів з історії християнської містерії, за її різнонаціональними проявами, з базуванням на здобутках православного світу європейського Сходу і Заходу, виводить на розуміння закономірного виявлення саме на Півдні Італії, на перетині візантійської спадщини і напрацювань галліканської Франції в її контактності з Руссю й Україною, містеріальних установлень опери. Остання у вигляді seria, буквально «серйозної», за смислом «церковної» опери виділяє арію, генетично духовний спів, у якості основного засобу вираження і в спиранні на можливості псалмодування у вигляді типів речитативу. Ця декламація відзначала понадбуттєве мовлення ідеально витлимачуваних персон легендарно-історичного кореня, підводячи тим самим агіографічний грунт під подання персонажів вистави seria.
В дослідженні здійснене збирання і систематизація відомостей про буття містеріальних дійств у православних країнах та зроблене усвідомлення специфіки містеріального досвіду в Римі та Неаполі як місць, які територіально та культурно відзначені перетинанням конфесійних прерогатив традиційних церков. Приведені матеріали щодо існування церквою організовуваних вистав «шкільного театру», покликаного виховувати цінності державно-духовного порядку у масі парафіян і громадського населення у цілому. Знайдені структурні відповідності особливого типу штучної п’ятиактності композицій «шкільного театру» і seria, які проясняють високу прикладеність оперного мистецтва названого типологічного призначення, яке, як і церковну музику взагалі, не слід змішувати з художньосамодостатнім вираженням.
В дисертації здійснений аналіз зразків композицій А. Скарлатті, Н. Порпора, Г. Генделя, А. Сальєрі, В. Моцарта зі спрямованістю впізнання в них церковної типологічної дидактики, яка народила виразність церковного, згодом оперного вокалу та виявила композиційні принципи подання образів-персонажів через аріозний спів, що являє містеріальний базис seria, упереджений французькою літургічною драмою, німецьким пасіоном і східноєвропейськими пасіями, нарешті, оперою-містерією Риму, що недовго розцвіла на перетині католицьких і православних установлень на хвилі Контрреформації.
