Дисертація є новаторським дослідженням особливостей розвитку внутрішньомовної іменникової омонімії з компонентом-запозиченням в українській мові. Уперше в лінгвоукраїністиці здійснено спробу створити корпус іменникових омонімів з компонентом-запозиченням, застосувати комплекс критеріїв розмежування омонімії й полісемії з урахуванням компонентів-запозичень, які, адаптувавшись на українському мовному ґрунті, поповнили словниковий склад української мови, установити ступінь кодифікованості утворених омокомплексів на синхронному зрізі і параметризувати їх з метою простежити тенденції розвитку словникового складу української мови, намітити перспективи його розширення, пересвідчитися у валідності дії закону мовної економії і зусиль мовця.
Передусім випрацьовано метамову дослідження; визначено обсяг поняття запозичення і увідповіднено місце в цій системі дотичних понять.
Окреслено теоретичні засади омонімії як лінгвального феномену, опертого одночасно на симетрію форми й асиметрію змісту. Представлено етапи розвитку вчення про омонімію й спостережено особливості підходів до випрацювання цього вчення – від часів давньогрецьких філософів до сучасності, від несприйняття омонімії, кваліфікації її як чогось негативного до визнання як позитивного явища, яке сприяє компактності мови за рахунок економії одиниць плану вираження, збагаченню її виражальних засобів тощо.
Схарактеризовано основні шляхи утворення омонімії в лінгвоукраїністиці, серед яких традиційно вирізняють: розвиток значень полісемного слова й подальше розходження цих значень; звуковий збіг слів у результаті різних фонетичних змін, яких зазнає те чи те слово; звуковий збіг слів, утворених від різних основ; утворення однакових за звучанням слів за допомогою різних словотворчих засобів; засвоєння слів з інших мов. Особливу увагу зосереджено на засвоєння слів з інших мов як шлях утворення омонімії. Активізація цього шляху утворення омонімії є результатом масштабів глобалізації як процесу всесвітньої політичної, економічної й культурної інтеграції та уніфікації в сучасному світі, які свідчать про новий етап розвитку людської цивілізації, що супроводжується різними змінами у всіх сферах життя. Взаємодія мов як наслідок культурної інтеграції – одного з напрямів глобалізації – слугує вагомим стимулом різних мовних змін, мовного розвитку, серед іншого, поширення й поглиблення мовних контактів.
Актуалізовано проблему розмежування омонімії і полісемії, оскільки в результаті добору фактичного матеріалу з різних лексикографічних джерел оприявнено різні підходи щодо цього в укладачів лексикографічних джерел. Наголошено, що з розширенням наукових парадигм – від структуралістської до когнітивної, з урахуванням динамізму й мобільності всіх мовних процесів, доцільно застосовувати комплекс критеріїв (семантичний, словотвірний, синтаксичний, лексичний і тематичний тощо), який і буде релевантним у такому випадку, оскільки кожен наступний застосований критерій удокладнюватиме, увиразнюватиме попередній.
Зроблено огляд різних типів систематизування омонімів у слов’янському мовознавстві загалом й українському зокрема. З огляду на ці узагальнення, а також на формат взаємодії мов, базований на кількості мов-донорів (омонімія в результаті запозичення з однієї й кількох мов) і на їхній спорідненості (омонімія в результаті запозичень з далекоспоріднених і неспоріднених мов), випрацьовано систему параметрів аналізу омокомплексів, адекватних досліджуваному матеріалу, й обґрунтовано механізм послідовності опису фактичного матеріалу.
Результати параметризування іменникової омонімії з компонентом-запозиченням в українській мові уможливили дійти висновку щодо рівня динамізму українського лексикону з урахуванням, серед іншого, й частки запозичень з інших мов, простежити тенденції щодо, з одного боку, частотності й регулярності запозичування з тієї чи тієї мови, а з іншого – ймовірності постання в результаті запозичування омонімії, рейтингувати мовні системи, представлені відповідними моделями (у межах однієї мови і двох чи більше, а також з урахуванням формату спорідненості мов – близькоспоріднені, далекоспоріднені і неспоріднені), компоненти яких найчастіше вступають в омонімійні відношення.
Ключові слова: словниковий склад (запас), лексика, семантичний простір (обшир), семантика (значення), комунікація, тенденція, запозичення, омонімія, полісемія, синоніми, омокомплекс, іменник, лексема, мова, джерело, позамовні (екстралінгвальні) чинники, перекладні словники, лексико-семантичний.
