Дисертацію присвячено комплексному дослідженню теоретичних і практичних проблем сутності та змісту речових пойменованих і непойменованих способів забезпечення виконання зобов’язань.
У дисертаційній роботі обґрунтовано підхід до розуміння речових способів забезпечення виконання зобов’язання як способів захисту, які застосовуються кредитором у разі порушення зобов’язання. На підставі цього зроблено висновок, що основними функціями способів забезпечення виконання зобов’язання виступають стимулююча та захисна, з яких захисна є основною функцією.
На підставі аналізу доктринальних джерел визначено, що головною ознакою способів забезпечення виконання зобов’язань, яка відрізняє їх від інших способів захисту прав кредитора, є наявність забезпечувального джерела – певного майна чи обов’язку третьої особи перед кредитором. На основі складу забезпечувального джерела запропоновано поділ способів забезпечення виконання зобов’язання на речові та особисті вважати визначальним.
У роботі доведено, що речові способи забезпечення є більш надійними, ніж особисті, оскільки задоволення вимог кредитора відбувається за рахунок певного майна й не залежить від платоспроможності боржника.
Сформульовано визначення речових способів забезпечення виконання зобов’язання як визначених договором, законом або рішенням суду способів захисту цивільних прав учасників договірних відносин, що встановлюються на випадок можливого порушення боржником основного зобов’язання та надають кредитору право в такому випадку отримати задоволення своїх вимог за рахунок певного майна (спеціально призначеного для цього майнового забезпечувального джерела).
Обґрунтовано, що реалізація речового способу забезпечення здійснюється кредитором як у формі самозахисту, так і в юрисдикційній формі захисту прав. Право на реалізацію речового виду забезпечення виконання зобов’язання завжди належить кредитору за забезпеченим зобов’язанням і не може бути відступлене без передання прав вимоги за ним.
На основі існуючих в науковій літературі класифікацій способів забезпечення виконання зобов’язань класифіковано речові способи забезпечення за різними критеріями, зокрема:
– за підставою встановлення: законні, договірні, на підставі рішення суду;
– за видом майна, що створює забезпечувальне джерело: рухоме майно (застава рухомого майна, притримання, довірча власність), нерухоме майно (застава нерухомого майна (іпотека), довірча власність), грошові кошти (гарантійний платіж) майнові права (застава майнових прав);
– за дією забезпечення: безпосередньої дії (довірча власність, застава), опосередкованої дії (притримання, реалізація невитребуваного майна);
– залежно від способу задоволення вимоги кредитора: шляхом переходу до кредитора права власності на забезпечувальне майно (застава, довірча власність, забезпечувальна купівля-продаж під умовою, договір репо), отримання грошової суми від реалізованого об’єкта забезпечення (застава, притримання, довірча власність, реалізація невитребуваного майна), безпосереднє зарахування кредитором грошових коштів (гарантійний платіж);
– за нормативною визначеністю: пойменовані – закріплені в законі в якості способів забезпечення (застава, притримання, довірча власність), непойменовані – не закріплені законодавчо в якості способів забезпечення (гарантійний платіж, забезпечувальна купівля-продаж під умовою, забезпечувальне зберігання речей, реалізація невитребуваного майна, договори репо).
Встановлено, що накладення судом за заявою кредитодавця арешту на майно, яке було предметом застави (у разі визнання недійсним кредитного договору чи договору застави), є прикладом застави на підставі рішення суду. В такий спосіб суд зберігає забезпечувальне джерело (раніше заставлене майно) в інтересах кредитора на випадок можливого порушення боржником-позичальником встановленого судом обов’язку щодо повернення ним позичених у кредитодавця коштів.
Доведено, що положення про право застави необхідно розмістити у ЦК України серед інших речових прав на майно (Книга третя ЦК України «Право власності та інші речові права»). Заставу ж, як речовий спосіб забезпечення виконання зобов’язання, необхідно залишити серед інших способів забезпечення (ст. 546 ЦК України), що відображатиме її призначення як майнового забезпечувального джерела, встановленого для захисту прав кредитора на випадок можливого порушення зобов’язання боржником.
Досліджено особливості притримання як речового способу забезпечення виконання зобов’язання, який може застосовуватися кредитором без попередньої домовленості про це з боржником, внаслідок факту порушення останнім зобов’язання. Доведено, що його використання кредитором як способу забезпечення виконання зобов’язання потребує повідомлення боржника про його застосування.
З метою правової визначеності запропоновано підтримати пропозиції науковців щодо обмеження права кредитора притримувати річ боржника строком позовної давності за основним зобов’язанням.
