Дисертація присвячена підвищенню ефективності лікування гастроезофагеальної рефлюксної хвороби (ГЕРХ) та стабільної стенокардії напруги (ССН) шляхом усунення встановлених патогенетичних ланок їх взаємообтяження.
Вперше отримані наукові дані про те, що коморбідний перебіг ГЕРХ та ССН характеризується вищою частотою та інтенсивністю суб’єктивних симптомів ГЕРХ у порівнянні з ізольованою ГЕРХ, частотою ерозивної ГЕРХ, а також вираженішими проявами патологічного гастроезофагеального рефлюксу (за даними добового мультиканального інтралюмінального імпеданс-рН-моніторування стравоходу).
Автором істотно доповнена патогенетична концепція взаємообтяження ГЕРХ та ССН, яка полягає в достовірній активації оксидативного та нітрозитивного стресу на тлі недостатності компонентів системи антиоксидантного захисту, поглибленні ліпідного дистрес-синдрому та активації плазмового протеолізу, дисфункції ендотелію із активацією тромбоцитарного гемостазу, пригніченням сумарного та ферментативного фібринолізу, які поглиблюються за умов гіперпролактинемії. Вперше доведена патогенетична роль гіперпролактинемії як чинника ризику прогресування ГЕРХ та ССН: встановлена взаємозалежність між вмістом пролактину та вираженістю запального ураження стравоходу, ступенем та швидкістю АДФ-індукованої агрегації тромбоцитів, кількістю епізодів ішемії міокарду та показником скоротливої здатності міокарду лівого шлуночка.
Вперше встановлено, що коморбідний перебіг ГЕРХ та ССН супроводжується вищою інтенсивністю оксидативного стресу та глибшим дефіцитом чинників антиоксидантного захисту, підвищенням протеолітичної активності плазми крові у порівнянні із ГЕРХ та ССН з ізольованим перебігом. Вперше встановлена залежність активації нітрозитивного стресу від кількості вжитих таблеток нітрогліцерину у хворих на ССН із ГЕРХ і доведено його вплив на функціональну спроможність нижнього стравохідного сфінктера, його кінетичну функцію та стравохідний кліренс, уточнено наукові дані щодо негативного впливу нітрозитивного стресу на звиразкування слизової оболонки стравоходу.
Вперше встановлено, що за коморбідності з ГЕРХ при ССН має місце глибший дисбаланс плазмового фібринолізу та тромбоцитарного гемостазу у порівнянні з ізольованою ССН, який полягає у зниженні сумарної, ферментативної та неферментативної фібринолітичної активності плазми крові, істотному підвищенні ступеня та швидкості АДФ-індукованої агрегаційної здатності тромбоцитів на тлі зниження часу та пропорційного зростання ступеня та швидкості до вмісту пролактину сироватки крові.
Вперше, на підставі комплексного дослідження фізичного та психічного компонентів здоров’я хворих на ГЕРХ та ССН, встановлено, що більшість показників якості життя знаходяться на вірогідно нижчому рівні у порівнянні з ізольованою ССН, а частота та шанс виявлення клінічно вираженої тривоги та депресії – достовірно вищі, вираженість яких пов’язана із вмістом в крові пролактину. Вперше встановлено високий ступінь специфічності та чутливості вмісту в крові пролактину при прогнозуванні виникнення тривоги та депресії хворих на ГЕРХ та ССН.
Вперше доведено негативний вплив ГЕРХ на перебіг ССН, який полягає у вищому шансі прогресування ССН: зростання сумарної кількості нападів стенокардії, кількості вжитих таблеток нітрогліцерину за тиждень; кількості епізодів больової та безбольової ішемії міокарду, їх сумарної тривалості, зниження скоротливої здатності лівого шлуночка у порівнянні із показниками у хворих на ізольовану ССН. Вперше було встановлено взаємозв’язок між гіперпролактинемією та кількістю епізодів больової ішемії міокарду за добу та скоротливою здатністю міокарду. Вперше розроблено спосіб зниження ризику виникнення симптомів стенокардії під час проведення езофагогастродуоденофіброскопії у хворих на ГЕРХ та ССН та доведено його ефективність у порівнянні із хворими, які його не отримували.
Вперше, у комплексній терапії ССН за коморбідності із ГЕРХ запропоновано виключення прийому антидофамінергічних прокінетиків, які викликають гіперпролактинемію, заміну ацетилсаліцилової кислоти на клопідогрель, доведена доцільність застосування мельдонію у зв’язку з його позитивним впливом на патогенетичні механізми взаємообтяження перебігу ГЕРХ та ССН, що дозволило істотно підвищити ефективність лікування обох коморбідних захворювань.
