Дисертація є комплексним дослідженням мистецтва літографії київської школи графіки в контексті історії розвитку українського образотворчого мистецтва. Осередок київських літографів сформувався на базі Київського державного художнього інституту (КДХІ), який заклав фундамент вищої мистецької освіти на теренах України, виплекав когорту визначних художників і діячів мистецтв. У другій половині ХХ століття київські художники, які навчались у КДХІ, мали можливість продовжити творчо працювати в літографській техніці в Експериментальних естампних майстернях Київської організації Спілки художників УРСР (КО СХ УРСР) та Київському комбінаті монументально-декоративного мистецтва (Творчо-виробниче об’єднання «Художник» КО СХ УРСР), виконуючи державні замовлення. Наприкінці 1990-х років комбінат і естампна майстерня припинили діяльність у зв’язку зі скрутним фінансовим становищем, що спричинило занепад техніки плоского друку, а мистці Києва втратили можливість репродукувати літографії. Новий етап розвитку літографії в київському мистецькому середовищі у 2010-х роках був пов’язаний із художнім осередком – Видавничо-поліграфічним інститутом Національного технічного університету України «Київський політехнічний інститут» (ВПІ НТУУ КПІ), оснащеним літографським обладнанням, яке було перевезене ще з Експериментальних естампних майстерень КО СХУ, та приватною Літографською майстернею «30», створеною випускниками ВПІ.
На основі систематизації та аналізу значного обсягу літературних джерел відтворено загальну картину розвитку мистецтва літографії київської школи графіки другої половини ХХ – початку ХХІ століття як окремого явища в графічному мистецтві України. Важливим підґрунтям для дослідження мистецтва літографії київської школи графіки стало вивчення оригінальних літографських аркушів, які зберігаються у фондосховищах провідних київських музеїв, навчально-методичних фондах кафедри графічних мистецтв Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури (НАОМА) і приватних колекціях. Формування збірок провідних київських музеїв значною мірою відбулось у другій половині ХХ століття, що припадає на пік розвитку радянського мистецтва.
У дисертаційній праці розкрито в хронологічно-історичній послідовності генезу розвитку літографії як техніки плоского друку. Зокрема, у контексті вивчення літературних джерел упорядковано хронологію розвитку літографії як виду плоского друку з моменту її винаходу наприкінці ХVIII століття баварцем А. Зенефельдером і її поширення в європейському культурному просторі з акцентом на етапах розвитку мистецтва літографії на теренах України.
За результатами дослідження простежено витоки провідних літографських осередків України (Києва, Харкова, Одеси, Львова), які сформувались на базі закладів вищої освіти (Київський державний художній інститут, Харківський художньо-промисловий інститут, Одеський художній інститут, Українська академія друкарства), визначено імена літографів основних графічних шкіл і проаналізовано значення їх діяльності.
Літографська школа Києва бере початок з літографських майстерень Києво-Печерської лаври та друкарень родини поліграфістів Стефана і Василя Кульженків. Процес становлення літографської майстерні в КДХІ, яка була локомотивом у формуванні київської школи літографії, відбувався завдяки педагогічній діяльності визначних художників В. І. Касіяна, В. Г. Юнга, І. М. Плещинського.
Проведений контент-аналіз мистецтва літографії київської школи графіки другої половини ХХ століття надав можливість провести класифікацію літографій за жанрово-тематичними, художньо-стилістичними ознаками й композиційними прийомами. 1950–1980-і роки позначено пануванням основної мистецької доктрини – соціалістичного реалізму, що спричиняла суттєві перепони у творчості художників-літографів. Київські мистці, які працювали у станковій графіці, створювали літографські естампи традиційно-побутової та історичної тематики.
Визначено імена художників-графіків Києва, для яких літографія стала візуальним утіленням мистецького бачення та образно-художніх пошуків. У другій половині ХХ століття літографія стає провідною графічною технікою у творчості художників Б. Гінзбурга, В. Калуги, В. Новиковського, І. Мовчан, З. Толкачова, М. Попова, О. Овчинникової, А. Крвавича, В. Радька, яка значною мірою відповідала їхнім мистецьким запитам, творчим інтенціям. Зрідка застосовували техніку літографії В. Касіян, М. Туровський, М. Компанець, А. Чебикін, Н. Лопухова, В. Нікітін та інші.
Зібрані матеріали та їх теоретичне узагальнення можуть бути використані при написанні окремих розділів з історії українського мистецтва (української графіки) ХХ–ХХІ століть та стати основою монографічного видання. Здобутки пропонованої розвідки будуть корисними як для фахівців-практиків, так і для теоретиків образотворчого мистецтва.
