У дисертаційній роботі здійснено соціально-філософський аналіз соціальної самоорганізації в умовах глобалізації. Розглянуто низку найпоширеніших визначень самоорганізації та констатовано, що спільним для усіх дефініцій є поняття порядку (впорядкування). Завдяки загальнонауковому методу – системному підходу – досліджено складні процеси соціальної самоорганізації – нову парадигму, спираючись на принципи самої нової парадигми, зокрема емержентності (цілісності), взаємозалежності, доповнюваності, людиномірності.
Проаналізовано глобальні умови та встановлено, що існує низка глобальних екологічних, економічних, соціальних і політичних проблем, в основі яких криза уявлень та відсутність теоретичного випередження практики. Встановлено необхідність самоорганізації як синергійної співпраці світової спільноти задля узгодженої відповіді на загрози та виклики сучасності.
Здійснено порівняльний аналіз соціальної самоорганізації як спонтанного та цілеспрямованого соціального порядку. За основу аналізу взято ідею спонтанного порядку Фрідріха-Августа фон Гаєка, яку він використав для формулювання теорії ринку. Обґрунтовано, що теорія ринку, здатного до саморегуляції, заснована на припущенні, що основною цінністю людини є грошова вигода. Внаслідок цього людина розумна редукується до людини економічної та закріплюється імператив конкуренції. Це репрезентує елементи соціал-дарвінізму та свідчить про відсутність людиномірності у тлумаченні соціальної самоорганізації як спонтанного порядку, що виявляється недостатнім для подолання глобальних викликів сучасності. Запропоновано вихід з цієї ситуації, що полягає в доповненні концепту самоорганізації як спонтанного порядку специфічно людським – людиномірністю – здатністю людини бути причиною змін у бутті, тобто бути суб’єктом, що спроможний до усвідомлених, цілеспрямованих та керованих дій, як локально, так і глобально. Зазначено, що таке розуміння самоорганізації дозволить сформулювати гуманні загальнолюдські цінності та цілі, які можуть стати універсальними солідаризуючими принципами для конструктивних відповідей людства на глобальні виклики сучасності, що створить нові можливості для подолання кризи уявлень та теоретичного випередження практики.
Констатовано необхідність глибинних структурних трансформацій різноманітних інституцій українського суспільства, зміни самої логіки й принципів здійснення місцевого самоврядування, зокрема необхідність розгляду місцевого самоврядування на базі нової світоглядної парадигми – соціальної самоорганізації. Доведено, що завдяки об’єднанню громадян у солідарну локальну спільноту, що здатна бути суб’єктом соціальної дії, діяти узгоджено як єдине ціле, можливо досягнути автономності управління – самоуправління, або ж самоврядування на місцевому рівні, що постає як самоорганізований спосіб буття. Обґрунтовано необхідність суттєвого підвищення громадянських компетенцій за допомогою освіти та шляхом переоцінки наявних цінностей громадян самими громадянами, а також формулювання солідаризуючої національної мети. На основі цього уможливлюється зміна концептуальних акцентів з адаптивних та відтворюючих стереотипів поведінки на перетворюючі та інноваційні способи мислення й діяльності. Соціальна самоорганізація як нова наукова парадигма та спосіб суспільного буття постає теоретичним підґрунтям цього процесу.
