Дисертацію присвячено дослідженню нестандартних форм зайнятості в
Україні з урахуванням досвіду окремих зарубіжних країн. У дисертації
визначено теоретичні засади правового регулювання нестандартних форм
зайнятості.
У Розділі 1 дослідження розглянуто особливості виникнення та
становлення нестандартних форм зайнятості, проаналізовано понятійний
апарат у сфері нестандартної зайнятості, а також наведено класифікацію
нестандартних форм зайнятості.
Здійснено порівняльно-правовий аналіз становлення та розвитку
нестандартної зайнятості в Україні та зарубіжних країнах. Встановлено, що
прискорений розвиток наведених форм зайнятості в Україні почався значно
пізніше, ніж в більшості західних країн, в яких наведені форми зайнятості
почали активно впроваджуватись та розвиватись починаючи з 70-х років ХХ
століття. Зазначена обставина зумовлена передусім соціально-політичним
фактором, пов’язаним з тривалим перебуванням України в наведений
проміжок часу у складі СРСР та подальшим «перехідним» періодом, що
припадав на першу половину 90-тих років ХХ століття. Ці чинники в значній
мірі «пригальмували» процеси інтенсивного застосування і, відповідно,
юридичної регламентації нестандартних форм зайнятості в Україні.
До етапів становлення та розвитку нестандартних форм зайнятості в
Україні належать: а) перший етап (друга половина ХІХ століття), зумовлений
виникненням галузі трудового права та появою певних «стандартів» у
реалізації права на працю і, відповідно, виключень із них; б) другий етап
(початок ХХ століття – 70-ті роки ХХ століття), який характеризується
формуванням та розвитком законодавства про працю та віднесенням до сфери
його регулювання відносин «нестандартної робочої сили»; в) третій етап (70-
ті роки ХХ століття – кінець ХХ століття), для якого характерною є детальна
регламентація на законодавчому рівні «класичних» нестандартних форм
зайнятості (тимчасова зайнятість (строкові трудові договори, короткострокова
та сезонна праця), робота на умовах неповного робочого часу, а також надомна
робота); г) четвертий етап (початок ХХІ століття – теперішній час), який
передусім пов’язується з впливом цифрових технологій на всі сфери
суспільного життя, наслідком чого є широке застосування «новітніх»
нестандартних форм зайнятості, передусім, дистанційної роботи та роботи з
використанням цифрових платформ.
На підставі аналізу наукової літератури сформовано визначення
нестандартних форм зайнятості, під якими слід розуміти будь-які форми
трудової діяльності осіб, пов’язані із задоволенням їх особистих та суспільних
потреб з метою одержання доходу (заробітної плати), що реалізуються з
відступом від критеріїв, які притаманні стандартним трудовим
правовідносинам, але, у більшості випадків, з поширенням на них гарантій,
передбачених законодавством про працю. Нестандартні форми зайнятості
здебільшого характеризуються наявністю однієї або декількох ознак: 1)
тимчасовим характером праці та зменшеною кількістю робочих годин; 2)
можливістю виконання трудової функції поза робочими приміщеннями чи
територією роботодавця; 3) широким використанням цифрових технологій; 4)
можливістю відходу від традиційної двосторонньої моделі трудових
правовідносин.
Здійснено аналіз наукових праць щодо класифікації нестандартних форм
зайнятості в Україні та на міжнародному рівні. Виокремлено наступні форми
нестандартної зайнятості: 1) тимчасова зайнятість, яка проявляється в
строкових трудових договорах, короткостроковій та сезонній праці; 2) робота
на умовах неповного робочого часу та робота за викликом (трудовий договір
з нефіксованим робочим часом); 3) багатосторонні трудові правовідносини
(запозичена праця); 4) надомна та дистанційна робота; 5) робота з
використанням цифрових платформ; 6) тіньова зайнятість та залежна
самозайнятість. Особливістю наведених нестандартних форм зайнятості є те,
що для окремих з них можуть бути характерними спільні ознаки. Наприклад,
тимчасовий характер праці є притаманним не тільки для строкових трудових
договорів, але й у більшості випадків для багатосторонніх трудових
правовідносин. При цьому, окремі нестандартні форми зайнятості, можуть
перебувати поза сферою регулювання національним трудовим
законодавством. Це стосується, передусім, роботи з використанням цифрових
платформ, яка протягом останніх років набуває значного поширення.
Розділ 2 дослідження присвячено характеристиці сучасного стану
нормативно-правового регулювання нестандартних форм зайнятості в
Україні, а також розкриттю особливостей їх практичної реалізації на
національному рівні.
Проаналізовано нормативно-правові акти, присвячені регулюванню
нестандартної зайнятості в Україні. Зроблено висновок про динаміку розвитку
нестандартних форм зайнятості, адже з’явившись фактично одночасно із
«стандартною» працею, нестандартна зайнятість постійно еволюціонує,
потребуючи тим самим належного впорядкування в нормах національного
законодавства про працю.
