Дисертаційна робота присвячена розв’язанню проблеми лікування пацієнтів із деформаціями зовнішнього носа, яким планується встановлення аутотрансплантантів з метою покращення естетичного та функціонального компонентів носа, підвищення ефективності хірургічного лікування пацієнтів з реконструктивною ринопластикою шляхом ідентифікації факторів, що обумовлюють оптимальну резорбцію реберного трансплантата, розробку інноваційного діагностичного алгоритму та впровадження удосконалених методів терапії.
Ринопластика широко визнана однією з найскладніших процедур у хірургії обличчя, проте за популярністю вона займає третє місце після операцій на повіках (блефаропластика) та грудях (маммопластика).
За даними ISAPS (2022), щорічно виконується «близько 1,5 мільйона ринопластик» (косметичних і реконструктивних). Зростання попиту на «ревізійну ринопластику» (10–15% від усіх операцій через незадовільні результати першої процедури). За ISAPS (2022), в Європі щорічно виконується «понад 300 тис. ринопластик». За оцінками Асоціації пластичних хірургів України, данними членів ISAPS (2022), щорічно виконується «5–8 тис. ринопластик». Після 2022 року кількість операцій знизилася через війну, але медичний туризм поступово відновлюється.
Частота ускладнень: 5–15% (залежить від техніки, досвіду хірурга, анатомії пацієнта). Складні випадки: ревізійна ринопластика має ускладнення у 20–30% випадків. Ринопластика залишається «технічно складною операцією», де ключову роль відіграє кваліфікація хірурга. В Україні галузь розвивається, але брак централізованої статистики ускладнює аналіз [55].
Неправильно виконана операція може порушити функцію носових ходів, синусів або вентиляцію пазух. Пошкодження слизової під час операції збільшує ризик інфекцій або хронічного запалення. Дослідження показують, що «3–10% пацієнтів» після ринопластики стикаються з ускладненнями, пов’язаними з синуситами, особливо при ревізійних операціях або недосвідченості хірурга. Виправлення анатомічних дефектів (наприклад, «скривленої перегородки», гіпертрофії раковин) покращує дренаж пазух і вентиляцію, що може «зменшити симптоми хронічного риносинуситу (ХРС)» [56].
Діагностичними критеріями для прогнозування можливих негативних наслідків при реконструктивній ринопластиці є КТ-діагностика, МРТ та УЗД [25, 83, 93]. Обов’язкові «КТ пазух» та «ендоскопія» для виявлення прихованих
запалень, поліпів або анатомічних аномалій. Виправлення скривленої перегородки разом із ринопластикою знижує рецидиви синуситів на 40–60% . При поєднанні з септопластикою або FESS ринопластика може стати частиною терапії хронічних синуситів [56].
В реконструктивній ринопластиці широко використовують трансплантати. Так використовують матеріали небіологічного походження – імпланти (силікон, титан, вуглецеві конструкції та ін.), так і матеріали біологічного походження (ксено- або гетеротрансплантати), а також людського походження ( алло – або аутотрансплантати). Найбільшу перевагу віддають трансплантатам людського походження. Аломатеріали для імплантації представлені, переважно, кістковою або хрящевою тканиною, отриманою з трупного матеріалу [31]. Але найбільшу перевагу віддають аутотрансплантатам – носова перегородка, вушні, реберні хрящі. Основою реконструктивної ринопластики є створення стійкого каркасу носа, який буде основою для формування пропорційної зовнішньої картини.
Також треба виділити основні проблеми реконструкції носа: ненадійність використаного трансплантата, схильність до резорбції, ризик інфікування, гематоми, порушення трофіки.
