У дисертації представлено концептуальні засади та дискусійні аспекти в теоретичному осмисленні проблеми часопростору / хронотопу в літературознавстві, відстежено основні тенденції в науковій рецепції творчості М. Дочинця, комплексно досліджено художній часопростір у прозі М. Дочинця та проаналізовано систему часопросторових образів у романістиці, середній та малій прозі письменника.
Обґрунтовано актуальність теми, визначено мету й завдання, з’ясовано об’єкт, предмет і методи дослідження, висвітлено зв’язок дисертації з науковими програмами й темами, репрезентовано джерельну базу, розкрито наукову новизну й практичне значення отриманих результатів, а також окреслено форми апробації результатів.
Актуальність теми дисертації визначається доцільністю всебічного дослідження художнього часопростору в прозі лауреата Шевченківської премії М. Дочинця, що сприяє глибшому розумінню його індивідуального стилю, поетики та місця в сучасному літературному процесі. Оскільки творчість письменника ще знаходиться на етапі активного наукового осмислення, а питання художнього часопростору в його творах залишалося поза увагою дослідників, дана робота покликана заповнити цю прогалину. Актуальність дослідження підтверджується також неоднозначністю літературознавчих підходів до інтерпретації поняття художнього часопростору.
Наукова новизна дисертації полягає в тому, що в ній уточнено й доповнено теоретико-методологічні підходи до аналізу частопросторових параметрів літературного твору; уперше комплексно розглянуто часопросторові характеристики в прозі М. Дочинця з погляду аксіології та міфопоетики; уперше комплексно досліджено художній часопростір у прозі М. Дочинця та проаналізовано систему цих образів у романістиці, середній та малій прозі письменника; запропоновано власну типологію часопросторових моделей у прозі М. Дочинця; охарактеризовано поетологічні особливості епосу М. Дочинця, доповнено наукові уявлення про його індивідуальний стиль; розглянуто прозовий масив творів М. Дочинця у контексті його інтерв’ю та інших авторефлексійних текстів.
У роботі встановлено, що поняття часопростору є ключовим для розуміння художніх творів, оскільки воно відображає взаємодетермінованість часу й простору у різних аспектах культурного та філософського дискурсу. У літературознавстві художній часопростір є не лише темою для обговорення, а й невід'ємним складником кожного художнього твору, який визначає його структуру, систему персонажів та глибину смислів. Аргументовано доведено, що художній часопростір, структуруючи й формуючи тексти М. Дочинця, прикметний тим, що автор уникає об'єктивних вимірів часу та простору, надаючи перевагу суб'єктивному відображенню цих категорій через призму внутрішнього хронотопу персонажів та авторського голосу. Такий підхід дозволяє письменникові не лише описувати зовнішній простір, а головно досліджувати внутрішній світ своїх героїв.
У дисертації з’ясовано, що образ архетипний дороги, глибоко пронизуючи усі аспекти часопросторової структури Дочинцевих романів, стає ключовим елементом для розкриття теми життєвого шляху та ідентичності персонажів. Особливого значення у часопросторовому вимірі Дочинцевих творів набуває образ Дому, який письменник, часто виділяючи граматично (з великої літери), визначає як вічний пошук душі свого Дому. Онтологічні антиномії дискурсу дому-антидому контрастно увиразнюють цей часопросторовий образ.
Одним із результатів дисертаційного дослідження є аналіз персонажних архетипів Дочинцевої прози, що дозволяє глибше зрозуміти, як у творах формується і трансформується часопростір, забезпечуючи цілісне уявлення про художній світ. Найчастіше в своїх романах Дочинець звертається до архетипу Мудрого Старого. Архетип Світового Дерева, виступаючи як універсальний символ зв'язку між різними рівнями буття, теж визначає вертикальну структуру створеного письменником часопростору. Соціально-історичний часопростір у прозі М. Дочинця розкриває конфлікти епохи та мотиви персонажів, а простір його творів незмінно пов’язаний з Мукачевом. Створений автором ідилічний хронотоп передає гармонію й спокій через природний простір і любовно-родинні мотиви, а герої, змінюючись в природі, гармонізують світ довкола.
У роботі доведено, що стиль М. Дочинця відзначається рефлексивністю та імпліцитним вираженням філософських ідей, у тому числі й через бінарні опозиції. Аксіологічний вимір його прози, сформований через метафоричність та афористичність, ґрунтується на народній філософії й моралі, а також на «філософії серця» Г. Сковороди.
Практичне значення дисертації полягає в можливості використання її результатів для подальшого вивчення творчості М. Дочинця, в лекційних, практичних, семінарських курсах з сучасної української літератури, а також як допоміжні ресурси при викладанні теоретичних та методологічних дисциплін для студентів філологічних спеціальностей класичних і педагогічних університетів, при підготовці спецкурсів та спецсемінарів, дисциплін вільного вибору.
